300 років «Мандрів Гуллівера»: як Свіфт критикував європейську цивілізацію
У «Мандрах Гуллівера» Джонатан Свіфт поступово позбавляє європейську цивілізацію уявлення про свою розумність, моральність і велич. Наступні три століття культура намагалася це спробувати «розбачити».
Сучасники не завжди вдячно сприймали сатиру Свіфта ще до публікації твору. Перший видавець Бенджамін Мотт, бояючись політичних наслідків, пом’якшив і навіть вилучив частину сатиричних епізодів, скерованих проти британського уряду.
Рівно 300 років тому вийшли друком “Мандри Гуллівера” Джонатана Свіфта — один із найзліших сатиричних памфлетів світової літератури.
Перше анонімне видання книги побачило світ 28 жовтня 1726 року під іменем Лемюеля Гуллівера. Цей твор мав політичну та філософську сатиру для освіченої публіки. Уже в 1727 році з’явилася скорочена версія. Протягом XIX століття книга зазнала численних спроб адаптації, перетворившись на дитячу казку.
Дослідник Свіфта, професор Оксфордського університету Девід Уомерслі зазначає, що у дитячих виданнях дедалі більше акцентувалося на фантастичних пригодах. Багато видавців взагалі зосереджували увагу лише на перших двох подорожах — до Ліліпутії та країни велетнів.
- Образ людини, пов’язаної крихітними людьми, заглушує основну мету Свіфта — показати, якими мізерними виглядають людські амбіції та політичні чвари з відстані. У першій частині Ліліпутія — це не лише казкова країна, а й зменшена до абсурду модель британської політики того часу.
- У другій частині Гуллівер стає маленьким, підкреслюючи мізерність європейської пихи. Він змушений обороняти свій світ перед королем Бробдінгнега, вперше чуючи, що його питання виглядають як варварство під прикриттям цивілізаційних міток.
- Третя частина критикує не лише політичне свавілля, а й колоніалізм і безглузді наукові експерименти, які бездумно займаються науковці, на прикладі «британських вчених», що уже три століття є жартом.
- В четвертій частині мішенню стає сама природа людини. Свіфтовські єгу — жадібні та агресивні істоти, стають карикатурою на людство, в якій воно легко впізнає себе. Саме ці частини найгірше вписуються в формат дитячих пригод.
У передмові до нового ювілейного видання Уомерслі іронізує, що якщо у XVIII столітті «Гуллівер» став класикою завдяки своїй сатирі, то у XIX–XX століттях популярність книги зросла через те, що її сатиричний зміст став непомітним. Питання лишається: наскільки це ще актуально сьогодні.
Свіфт показує політику як театр марнославства й абсурду.
Свіфт демонструє, як політика перетворюється на театр абсурду, де країна розколота через безглузду суперечку про яйця, а війна отримує законне виправдання.
Сьогодні російське вторгнення в Україну виправдовується тими ж аргументами, які Свіфт висміював триста років тому. Правитель оголошує сусідній народ частиною «одного народу» і підтримує агресію як необхідність їх «врятувати» і «перевиховати». Дивно, але свіфтовська формула «напасти першим, бо сусід може напасти на тебе», практично співпадає з логікою, якою Путін обґрунтовує свої дії, посилаючись на загрозу з боку НАТО та України.
Свіфтовська формула “напасти першим, бо сусід колись може напасти на тебе” майже дослівно збігається з логікою, якою Путін обгрунтовував вторгнення.
Свіфт був би здивований, як мало змінилася мова, якою людство виправдовує війни. За триста років, хоча ми досягли великих технологічних успіхів, людські слабкості, над якими сміявся Свіфт, залишилися практично незмінними. «Мандри Гуллівера» перетворили на дитячу книжку не тому, що сатира Свіфта застаріла, а навпаки — за триста років вона не втратила своєї актуальності.
