Світова прем’єра Симфонії №3 Івана Остаповича у Львові
29 серпня у Львівському органному залі відбудеться світова прем’єра Симфонії №3 композитора Івана Остаповича під назвою “Те, чого ніколи не буде”.
Академічний симфонічний оркестр Луганської обласної філармонії під керівництвом Остаповича представить твір, що спонукає слухачів до “тихого бунту” проти монументальності та роздумів про те, що вже не повернути, але що продовжує жити в нашій пам’яті.
“Усе, що прозвучить у цій симфонії, більше не повториться, адже пов’язане з конкретними переживаннями. Це те, що вже було, але більше ніколи не буде”, – зазначив композитор.
Програму доповнять дві частини з Першої симфонії та “Пісні кохання” для струнного оркестру. Подія проходитиме в рамках стратегії розвитку академічної музики Ukrainian Live, а запис концерту здійснить Радіо Культура. Симфонія стала другою роботою Остаповича, написаною на замовлення Львівського органного залу. Композитор відмовився від гонорару за створення твору.
Те, що більше не повториться
Назва симфонії не є буквальним описом якоїсь конкретної події чи особистої історії. Остапович не прагне створити автобіографічний музичний твір. “Те, чого ніколи не буде” – це радше символічний образ, пов’язаний із людським досвідом.
Кожна людина переживає безліч емоцій – світлих, складних, радісних, болісних. Вони формують наш досвід, але кожне переживання неповторне: до нього можна повертатися в спогадах, але пережити його вдруге неможливо. Цю думку Остапович заклав у основу своєї нової симфонії.
Автор не прагне нав’язувати слухачеві конкретне трактування. У творі відсутня єдина емоція чи історія – натомість представлений цілий спектр станів. Для композитора важливо, як слухач сприйме музику і що знайде в ній для себе.
Чотири частини як калейдоскоп станів
Перша частина має назву “Що вчувалося мені в дитинстві?”. Вона виникає з відчуття, знайомого багатьом: раптом почути в пам’яті певну інтонацію або відчути знайомий момент, але вже не розуміти, звідки вони взялися. За словами композитора, ця частина звучатиме як потік думок і настроїв, які постійно змінюються. Він називає її кінематографічною.
Друга частина – “Вітер” – є інтермедією між основними музичними думками, акцентуючи увагу на звучанні оркестру: тембри та їхні поєднання. Якщо в першій частині важливий рух музичних ідей, то тут більше уваги приділено звуковим барвам.
У третій частині – “Відстань” – повертаються окремі інтонації та мотиви з першої. Вони звучать інакше, формуючи цілісну музичну думку, утворюючи арку між першою та третьою частинами.
Фінальна частина “Любов” є постскриптумом симфонії, яка не продовжує попередні частини, хоча перегукується з ними настроєм. Тут присутня ностальгія, але й думка про необхідність рухатися далі.
“Мій тихий бунт”: якою може бути симфонія сьогодні
На відміну від традиційних уявлень про симфонію як масштабне полотно, Третя симфонія Івана Остаповича є камерною, з прозорою фактурою та стриманою динамікою. Композитор пояснює, що в сучасному інформаційному середовищі важливо, щоб музика говорила чітко і лаконічно.
“Мені хочеться, щоб музика була зрозумілою. Краще менше нот, але кожна з них має своє значення”, – зазначає автор.
Симфонія триватиме близько 18 хвилин, фокусуючи увагу на мікроінтонаціях, тембрових змінах та взаємодії музичних елементів. Композитор радить слухати твір не в пошуках сюжету, а звертати увагу на короткі тематичні мотиви, які поступово формують цілісну картину.
Образ симфонії – калейдоскоп: окремі елементи постійно змінюються, створюючи нові картини. Третя симфонія, за словами автора, є теплою, світлою та “просто доброю”.
Твір не прагне нарощувати напругу до масштабного фіналу; тут важливі навіть найтонші зміни, нюанси та моменти тиші.
“Навіть пауза може бути кульмінацією”.
Це і є “тихий бунт” Івана Остаповича – можливість переглянути жанр симфонії з іншого боку. Для композитора це спосіб говорити мовою свого часу, де важливе не лише кількість звуку, а й його точність і зміст.
Не втратити світло
Симфонія №3 для Остаповича – це про те, що залишається з людиною після пережитого:
“Це не стільки про спогади, скільки про те, що пережите має залишити в людині щось світле. Усе, що ми проживаємо, повинно допомагати нам зберігати людяність, думати про добро і не втрачати світло”.
Отже, назва “Те, чого ніколи не буде” – не лише про неможливість повернення, а й про те, що може залишитися з нами після всього пережитого.
Досвід не повториться. Подія не станеться вдруге. Певний стан ніколи не буде таким самим. Але його слід може продовжувати жити в людині, змінювати її, формувати її погляд на світ і допомагати не втрачати світло.
