В серпні 1775 року російська імператриця Катерина II видала маніфест, який офіційно ліквідував запорізьке козацтво. Раніше, у листопаді 1764 року, вона ліквідувала посаду гетьмана в Україні. Проте окрім Гетьманщини, українські козаки утворили ще кілька державних утворень з різним ступенем суверенітету. Фокус розповідає про тривале протистояння волелюбності та тоталітаризму.
Козацька держава збереглася, незважаючи на відсутність гетьмана. Сама ж посада гетьмана імперська влада вже двічі ліквідовувала протягом XVIII століття. Козацький устрій продовжував функціонувати, а гетьманська влада постійно відновлювалася. Київська Православна церква також залишалася важливою у суспільному житті, впливаючи на повсякдення не менше, ніж військово-політична влада гетьмана. Отже, 1764 рік не став кінцем козацтва.
Слобідська Україна
Ще у 1638 році запорізькі козаки, після розгрому свого повстання проти Речі Посполитої, перейшли московський кордон і отримали дозвіл царя на освоєння степових земель. Ці території розташовувалися на московському прикордонні з Кримським ханством, в сучасних Сумській та Харківській областях.
Московська влада вирішила створити щось подібне до Запорізької Січі на цих нових землях. З середини XVI століття там проживали “уходники” — люди, які шукали щастя на вільних, але небезпечних землях, подалі від царської влади та кріпосного права.
До них долучилися організовані козаки, які принесли свою суспільну структуру. Тут було засновано чотири козацькі полки, що діяли автономно та лише формально підпорядковувалися царській владі. Наприкінці XVII століття заснували п’ятий — Ізюмський полк, що охоплював території сучасної Луганщини.
Основним завданням козаків було захист прикордоння, адже ці полки ніколи не входили до Гетьманщини, хоча Богдан Хмельницький піднімав питання їхньої юрисдикції перед московським царем.
Історія слобідських полків проілюструвала свободу без надмірної драми. Вони не прославилися величчю козацького Війська Запорізького і не пережили трагедії періоду «Руїни». Полки були скасовані без особливого драматизму наступного року після ліквідації Гетьманства на Лівобережжі. Полкова старшина стала частиною російського дворянства, а звичайні козаки пережили схожу долю, як їхні побратими з Лівобережжя та Запорізької Січі.
Запорізька Січ
Запорожці на чолі з Костем Гордієнком заснували Січ неподалік Олешок, на землях підвладних Кримському хану. Гордієнко, що боровся з імперією, навіть не допускав думки про повернення під владу царя Петра, який жорстоко обійшовся з його побратимами. Проте з часом його позиції на Січі послаблювалися, адже у самій імперії кілька разів змінювалася влада, а відновлення гетьманства на Лівобережжі спровокувало труднощі.
У 1733 році, коли хан хотів залучити козаків для походу на Кавказ, запорожці підняли питання про повернення до Російської імперії, яку вважали «рідною православною державою». Наступного року угода про перехід була укладена.
Нова Січ була збудована в місці, де річка Підпільна впадала у Дніпро, створюючи природний бар’єр для штурму. Запорожці займали землю від Побужжя до Приазов’я, де проживало до ста тисяч людей, з яких лише 10-12 тисяч були козаками.
Запорожці активно залучалися імперією до двох російсько-турецьких воєн та забезпечували охорону кордонів від татарських набігів. Однак їхній успіх у війні 1768-1774 років став причиною ліквідації Січі. Після відсунення кордонів на захід, Запорізька Січ стала недостатньо важливою для імперії. Запорожців звинуватили у «зраді» і скасували угоду, укладену в 1734 році.
Запорізька старшина була ув’язнена, а кошового отамана Петра Калнишевського жорстоко покарали. Він провів залишок свого життя у малесенькій келії Соловецького монастиря. Цікаво, що у XXI столітті Калнишевського канонізували як Українською, так і Російською Православними церквами.
Запорожці ж розбрелися по світу, від території сучасної Сербії до Кубані. Найвідомішою стала Задунайська Січ, яка у 1828 році повторила долю Олешківської, перейшовши на бік Російської імперії.
Лівобережна Гетьманщина
Попри ліквідацію гетьманської влади, Катерина II не наважувалася зовсім скасувати козацький устрій. Її попередники вже ліквідовували гетьманство, але вона обрала створити Другу малоросійську колегію замість гетьмана, так, як це зробив Петро I після смерті Івана Скоропадського. Ніхто з російських правителів не наважувався на скасування козацтва.
Ситуація була напруженою. Імператриця прийшла до влади внаслідок палацового перевороту, і в імперії відбувалися бунти. Що стало б, якби козаки підтримали одного з самозванців?
Тому Катерина вирішила спочатку ліквідувати Слобідські полки, а через десять років — Запорізьку Січ. Ці акції пройшли без особливих проблем, що додало впевненості російському уряду. Проте, що стало б з Гетьманщиною, якби козаки чинили опір? Історія на це не відповідає.
Протягом 17 років малоросійська колегія на чолі з генералом Петром Рум’янцевим ліквідовувала усі атрибути суверенітету колишньої козацької держави. Було проведено фінансову реформу, що прив’язала економічні ресурси до імперії, секуляризовано церковні землі. Козаків інтегрували в російське дворянство через шлюби та надання земель.
До 1781 року було ліквідовано полково-сотенний адміністративний устрій, а землі колишньої козацької держави розділили між трьома намісництвами. Для селян і простих козаків це означало втрату свободи. У 1783 році імператриця скасувала останні права селян, вводячи жорстке кріпацтво.
За винятком Причорномор’я, всі території були позбавлені особливих прав, а жорстоке кріпацтво стало нормою. В результаті багато селян змушені були покинути свої землі.
Таким чином, імперська влада завершила процес, що тривав понад століття, з моменту Полтавської битви козацька держава існувала в бутафорному стані. Російська влада діяла обережно, спочатку забираючи права козаків поступово, як удав, який повільно задушує свою жертву.
Алгоритм підкорення
- Нав’язування своїх ідей, руйнування соціальної структури держави та знищення її інтелектуально-культурної еліти.
- Створення суперечностей між різними соціальними групами;
- Підкуп лояльних впливових груп населення.
Цей алгоритм російська влада швидко застосувала і до Кримського ханства, завершивши всі етапи за дев’ять років (1774-1783). Анексія українських земель стала катастрофою для більшості населення, що відчула на собі жорсткість імперського контролю.
Таку ціну українці заплатили понад 200 років тому за жадібність старшини, нерішучість козацтва та байдужість селян. Після ліквідації полково-сотенного устрою українці втратили власну державність на понад століття до національного пробудження 1917 року.
