Нове покоління братів Іллєнків: від дитячих кіноекспериментів до спільного повнометражного фільму

Нове покоління братів Іллєнків: від дитячих кіноекспериментів до спільного повнометражного фільму

1968 року над фільмом «Вечір на Івана Купала» працювали одразу троє братів Іллєнків: Юрій був режисером і сценаристом, Вадим — оператором-постановником, а Михайло виконав одну з ролей. Майже через шість десятиліть до спільної роботи в кіно повертається наступне покоління родини.

Сини Юрія Іллєнка та акторки Людмили Єфименко — Пилип і Андрій — за підтримки Українського культурного фонду завершили роботу над сценарієм повнометражного художнього фільму «Ще одне літо» (початкова назва проєкту — «Без подій»). Для братів це перший спільний професійний проєкт у ролі співавторів сценарію.

Дитинство на знімальному майданчику

Пилип та Андрій Іллєнки зростали в середовищі, де кінематограф був невіддільною частиною повсякденного життя.

В інтерв’ю 2015 року Людмила Єфименко згадувала, що Юрій Іллєнко не хотів віддавати дітей до дитячих садочків, вважаючи, що вони мають проводити якомога більше часу з батьками. Тому брати змалечку бували на знімальних майданчиках, репетиціях та кінофестивалях.

Пилип дебютував на великому екрані ще до того, як йому виповнилося три роки. У фільмі батька «Лісова пісня. Мавка» він зіграв сина Килини, тоді як його мати виконувала роль Мавки. Згодом у «Легенді про княгиню Ольгу» Пилип зіграв малого князя Святослава, а в «Солом’яних дзвонах» отримав одну з центральних ролей.

Андрій, молодший за брата на десять років, також встиг побувати в кадрі. За спогадами матері, він брав участь у масових сценах її режисерської роботи «Аве Марія» та останнього фільму Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу».

Пилип та Андрій Іллєнки на Міжнародному кінофестивалі в Торонто, вересень 1990 року. Фото з родинного архіву

Однак брати не лише знімалися у фільмах батьків, а й експериментували з кіно самостійно.

«Нещодавно я знайшов свій підлітковий фільм, який ми зняли разом із нині дуже відомим художником-постановником Іваном Левченком, з яким зараз працюємо. Нам тоді було років тринадцять, чотирнадцять, може, п’ятнадцять. І Андрій там виконував одну з ролей — бігав у кадрі», — згадує Пилип.

«Це пранки якісь були», — зі сміхом уточнює Андрій.

Цікаво, що одна з локацій тих дитячих кіноекспериментів згодом надихнула авторів і під час роботи над сценарієм «Ще одного літа».

Різні професії, спільне коріння

Попри родинну традицію, після закінчення школи жоден із братів не обрав кінематографічної спеціальності. Пилип здобув юридичну освіту, Андрій вивчав політологію.

В інтерв’ю 2017 року Пилип згадував пораду батька, який саме набирав режисерський курс: якщо син може не займатися кіно, то не варто обирати цю професію.

Пилип спробував дослухатися до поради, однак згодом усе-таки повернувся до кінематографа, став продюсером, очолював Державне агентство України з питань кіно, а згодом зайнявся режисурою.

Андрій натомість присвятив себе політичній діяльності, двічі був обраний до українського парламенту, а після початку повномасштабної війни — військовій службі. Проте думки про власну реалізацію в кінематографі виникали в нього й раніше.

«Живучи в родині Юрія Іллєнка, не мріяти про кіно було неможливо», — говорив Андрій ще у 2018 році.

Через вісім років ці міркування набули цілком конкретної форми — завершеного сценарію повнометражного фільму.

Пилип (ліворуч) та Андрій Іллєнки

Від консультації до співавторства

Задум «Ще одного літа» виник під час роботи Пилипа над короткометражною новелою, присвяченою поверненню військового у відпустку. Консультації з Андрієм поступово переросли в обговорення самостійної історії, а згодом — у спільну роботу над сценарієм.

Різний професійний досвід братів допоміг їм розподілити творчі завдання. Андрій працював із матеріалом, накопиченим за роки військової служби, а Пилип — над його кінематографічним втіленням та іншими сюжетними лініями.

При цьому, за словами Пилипа, працювати разом виявилося навіть простіше, ніж можна було очікувати.

«І з ким ще робити кіно, як не з людиною, яку ти дуже добре знаєш? Спільна творчість — це травматичний досвід, тому що треба дуже уважно сприймати чужу думку. Для цього потрібно мати схоже відчуття мистецтва і позицію щодо принципових світоглядних речей. Оскільки в нас це збігається, ми навіть жодного разу не посварилися щодо змісту сценарію», — розповідає кінематографіст.

Важливу роль у завершенні роботи відіграла й підтримка Українського культурного фонду, завдяки якій спільний творчий задум отримав конкретні терміни реалізації.

Власна інтонація нового покоління

Прізвище Іллєнків пов’язане з багатьма знаковими творами українського кінематографа. Юрій був одним із провідних представників українського поетичного кіно, Вадим працював над такими стрічками, як «За двома зайцями» та «Олекса Довбуш», а Михайло став режисером фільмів «Фучжоу», «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» і «Толока».

Однак Пилип та Андрій не прагнуть відтворювати кінематографічну естетику попереднього покоління. Їхній фільм розповідатиме про сучасну Україну, досвід повномасштабної війни та складність особистого вибору людини в її умовах.

«Дуже важливо, що це буде наша інтонація. Це не буде повторення чогось, повернення до естетики шістдесятих чи сімдесятих років. Це буде наш сучасний погляд, але, звичайно, з опорою на традицію нашої родини й українського кіно», — наголошує Андрій Іллєнко.

Поділитися

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

дванадцять − дванадцять =