У 2004 році Леонід Буряк, коментуючи виліт київського “Динамо” від “Туна”, подарував українським уболівальникам фразу: “Швейцарський футбол зараз на підйомі”. Цей вислів згодом став популярним афоризмом.
Різні інтерпретації цієї фрази намагалися втілити фанати збірної України, які перетворили її в “Мальтійський футбол на підйомі” після невдалих матчів з Мальтою, а житомирське “Полісся” рік тому жартома заговорило про підйом футболу в Андоррі.
Проте в цій статті ми зосередимося не на швейцарському футболі, а на хокейних досягненнях країни. Адже ще кілька десятків років тому швейцарська збірна вважалася командою, для якої вихід до плейоф був успіхом. Наразі ж команда тричі поспіль виходила до фіналів чемпіонату світу.
Чи дійсно Швейцарія не вважалася топом?
Так, дійсно. Усі свої ранні медалі – срібло 1935 року та кілька бронзових нагород протягом 1930-1953 років – команда здобула в часи, коли чемпіонат світу складався лише з 5-8 учасників, а Канаду й США нерідко представляли не професіонали, а студенти.
Більше того, у середині 1990-х “Наті” виступали в другому за силою дивізіоні світового хокею.
Повернення до еліти стало можливим завдяки двом факторам: чемпіонат світу 1998 року проходив саме у Швейцарії, тому господарі мали гарантоване місце серед найкращих, а Міжнародна федерація хокею вирішила розширити елітний дивізіон з 12 до 16 команд.
Цікаво, що вже після повернення до еліти “хрестоносці” сенсаційно стали четвертими. Однак ця історія потребує контексту: за весь турнір швейцарці здобули лише дві перемоги та одну нічию в дев’яти матчах, закінчивши чемпіонат із різницею шайб 18:31, що свідчить про везіння з суперниками.
У подальших світових першостях команда закріпилася в статусі середняка, регулярно залишаючись в еліті, але без серйозних претензій на медалі.
З 1998 по 2007 рік серед найсильніших виступала і збірна України. Проте “синьо-жовті” і “червоно-чорні” зустрілися лише на чемпіонаті світу 2006 року, де перемога дісталася швейцарцям з рахунком 2:1, хоча українці перекидали суперника за кидками – 26:25.
На єдиних в історії незалежної України Олімпійських іграх у Солт-Лейк-Сіті наша збірна обіграла швейцарців із рахунком 5:2.
Тому виникає питання: як так сталося, що дві приблизно рівні хокейні держави пішли настільки різними шляхами? Одна, пройшовши через третій дивізіон, святкує повернення до еліти, а інша вже втретє виходить до фіналу чемпіонату світу за останні 13 років.
Що, чому і як? Від інфраструктури та ліги до розвитку молоді
На справді, проблем з інфраструктурою в Швейцарії не було вже давно.
Швейцарія приймала чемпіонат світу у 1998 та 1990 роках. Цюрих завжди залишався основним господарем, тоді як другим містом спочатку був Берн, а пізніше його змінив Базель.
Сьогодні в елітній National League виступає 14 клубів, і майже половина арен, що вміщують понад 5 тисяч глядачів, була збудована вже в XXI столітті.
Серед найсучасніших – “Tissot Arena” (2015), “Vaudoise Arena” (2019), “Gottardo Arena” (2021), а головна арена чемпіонату світу 2026 року – “Swiss Life Arena” – відкрилася в листопаді 2022 року.
Український хокей, навіть у довоєнні часи, не міг похвалитися такою інфраструктурою.
Чемпіонат місцевих зірок, притулок для “ексенхаелівців” і головний донор збірної
Сьогодні чемпіонат Швейцарії вважається однією з найсильніших ліг Європи, хоча це не завжди було так.
Фінська, шведська та чеська ліги тривалий час виглядали привабливішими, концентруючи найкращі місцеві таланти, перспективну молодь і якісних легіонерів з Північної Америки. КХЛ вигравала конкуренцію завдяки фінансовим зв’язкам з газовими і нафтовими компаніями.
Хоча в National League теж вистачало канадців, американців та інших іноземців, місцевий чемпіонат довгий час залишався основною лігою для збірної Швейцарії.
Наприклад, на чемпіонаті світу 1998 року лише 20-річний Давід Абішер грав у Північній Америці, а решта 22 хокеїстів представляли клуби внутрішнього чемпіонату.
Важливу роль відіграв локаут у НХЛ 2004/05, коли багато європейських гравців повернулися додому. Хоча російські клуби активно переманювали зірок, чимало хокеїстів обрали Швейцарію.
Джо Торнтон, Рік Неш і Ніклас Хегман стали частиною чемпіонського складу “Давоса”. Торнтон так комфортно почувався у Давосі, що повертався сюди і в 2011, і в 2019 роках, відзначаючи високий рівень місцевої ліги та умови для розвитку хокею.
Фінансування місцевих клубів
Аналітична компанія проведала дослідження фінансування хокейних клубів Швейцарії, що виступають в елітному дивізіоні та мають різні правові й податкові умови в залежності від регіону.
Швейцарський хокей перейшов на професійні рейки у 1990-х. Це дозволило клубам Національної ліги суттєво наростити бюджети з 4 до 8 мільйонів швейцарських франків на початку та в кінці десятиліття, а з середини 2000-х бюджети провідних клубів перевищували 15 мільйонів франків.
Ліга зобов’язала клуби перейти на модель товариств з обмеженою відповідальністю, що також вплинуло на професіоналізацію.
Ринкове середовище, особливо розмір і добробут регіону, критично важливі для фінансового потенціалу клубу. Команди з великих міст, таких як Цюрих та Женева, мають більше можливостей для залучення спонсорів.
Багато сучасних арен були збудовані не за рахунок клубів. Наприклад, “Водуаз Арена”, де виступає ХК Лозанна, є частиною спортивного комплексу вартістю 248 мільйонів швейцарських франків, фінансованого муніципальною та кантональною владою.
У 2022 році “Цюрих Лайонс” переїхали на “Свісс Лайф Арену”, яка коштувала майже 200 мільйонів швейцарських франків, і була профінансована приватними інвесторами.
Нова ар
