Новина про загибель на фронті колишнього гравця збірної України Романа Максимюка шокувала всю футбольну спільноту. Попри різні обставини, що завадили повністю реалізувати його талант, Роман залишив по собі яскравий слід у спорті.
У найскладніший для країни час Максимюк став на захист Батьківщини, віддавши найдорожче – своє життя.
Футбольний самородок з Івано-Франківщини
Шлях Романа Максимюка у великий футбол схожий на кар’єру Івана Яремчука. Обидва не проходили навчання у провідних футбольних школах, а досягали успіху, виступаючи за регіональні команди.
Максимюк народився 14 червня 1974 року в селищі Битків Івано-Франківської області. У четвертому класі розпочав займатися футболом у ДЮСШ Надвірної. До райцентру було 15 кілометрів, і автобус ходив лише тричі на день, тому часто доводилося долати цю відстань пішки.
У 17 років Роман дебютував у дорослому футболі за Прикарпаття – це сталося в останньому чемпіонаті Радянського Союзу. Спочатку йому не вдалося пробитися до основного складу івано-франківців, тож він згодом виступав за чортківський Кристал, київський ЦСКА та надвірнянський Бескид.
Незважаючи на хороші фізичні дані, Максимюку не вистачало технічних навичок і тактичного вишколу. Його колишній одноклубник Петро Русак згадує слова тренера, звернені до Романа: “Романе, якщо ти десь заграєш, я закінчу з футболом”.
Проте сумніви тренера не справдилися. Після повернення Прикарпаття до Вищої ліги Максимюк відіграв два з половиною сезони у рідному клубі, привернувши увагу великих команд.
Яскравий спалах у Санкт-Петербурзі
У зимовий період 1998 року Максимюк підписав контракт з російським Зенітом, який очолював Анатолій Бишовець. До Санкт-Петербурга Роман потрапив за підтримки Леоніда Колтуна, який допомагав Бишовцю. Команда шукала лівого півзахисника, і 23-річний Максимюк продемонстрував себе на перегляді.
Швидко став одним із провідних гравців Зеніта. У першому колі петербуржці навіть очолювали турнірну таблицю чемпіонату Росії, а Максимюк був одним із найрезультативніших футболістів команди.
У 1999 році Зеніт здобув Кубок Росії, де одним із героїв фіналу став українець, забивши третій гол у матчі проти московського Динамо.
Виступи в Санкт-Петербурзі допомогли Роману отримати виклик до збірної України. Дебют відбувся 19 серпня 1998 року у товариському матчі проти Грузії, де українці перемогли 4:0.
Протягом короткого часу менш відомий футболіст став яскравою зіркою російського чемпіонату, що привело до його повернення на Батьківщину.
Перехід у Динамо: невикористаний шанс
У одному з інтерв’ю Максимюк зізнався, що з дитинства мріяв про київське Динамо. У січні 2000 року він став частиною столичного клубу, вірячи у великі перспективи, зокрема участь у Лізі чемпіонів.
Проте конкуренція з Віталієм Косовським та Валентином Белькевичем виявилася непідйомною. Граючи за Динамо-2, Максимюк не зміг адаптуватися до нових умов.
Він вирішив перейти в інший амбітний клуб. Хоча в Динамо став чемпіоном та виграв Кубок України, цей період не дав очікуваного стрибка в кар’єрі.
Ігрова залежність, яка зіпсувала кар’єру
Перехід до Дніпра став новим шансом для Максимюка. Тоді президент клубу Ігор Коломойський активно підсилив команду досвідченими гравцями, серед яких були ще три динамівці.
Коломойський погодився на зарплату, як у Динамо, і виплатив суму річного контракту, що дало Роману змогу придбати квартиру в Києві.
Однак великі гроші призвели до проблем. Роман стикався з ігровою залежністю, яка негативно вплинула на його кар’єру. У розмові із журналістами футболіст розповідав про великі втрати у казино.
Ця залежність зруйнувала особисте життя – Максимюк розлучився з першою дружиною, яка пізніше вийшла заміж за гравця Динамо.
Після Дніпра він міг продовжити кар’єру в Металісті, але обрав Волинь, адже в Луцьку не було казино. Це місто стало новим домом для футболіста, де він вдруге одружився.
Поламана тренерська кар’єра та робота в супермаркеті
Після 30 років Максимюк продовжував грати в Казахстані та Чорноморці, а завершив кар’єру в Луцьку, ставши тренером у Волині U-19.
Улітку 2015 року він увійшов до тренерського штабу рівненського Вереса, але залишив клуб через проблеми зі здоров’ям.
У січні 2017 року Максимюк очолив ФК Тернопіль, але вже за кілька днів йому приписали участь у договірних матчах. Хоча Генпрокуратура не знайшла доказів, цей скандал зруйнував його тренерську кар’єру.
Після цього він не отримував нових пропозицій, і влаштувався вантажником у супермаркеті, щоб утримувати родину.
На фронті рубався, як лев
З початком повномасштабного вторгнення Максимюк долучився до допомоги українським захисникам та восени 2022 року добровільно вступив до лав Збройних сил України, служив у 25-й окремій повітрянодесантній бригаді.
За словами побратимів, він відзначався мужністю на передовій, де “рубався, як лев”.
30 січня 2025 року Роман востаннє зв’язався з рідними, повідомивши, що вирушає на позиції. Відтоді зв’язок із ним обірвався, і він вважався зниклим безвісти.
У червні 2025 року збірна України вшанувала його пам’ять, зробивши командне фото з військовим кітелем і футболкою Волині.
У жовтні 2026 року загибель Максимюка підтвердили за результатами ДНК-експертизи. Про це повідомила його дружина, яка сподівалася на повернення.
На футбольному полі Роман Максимюк завжди боровся до кінця, віддаючи сили заради перемоги. Так само він боровся і на фронті, захищаючи Україну. Саме таким – незламним і самовідданим – Роман залишиться в пам’яті.
