Червоний колір, як і багато інших, важко описати словами. І на це є причина.
Червоний колір часто асоціюється зі словами “стоп” або “небезпека”. Він викликає широкий спектр емоцій та думок. Проте, коли мова йде про сам опис червоного кольору без прив’язки до певних предметів, виникають труднощі. Суть у тому, що кольору, як такого, не існує — принаймні не в тому вигляді, в якому ми його уявляємо.
Чи існує колір взагалі? Коротка відповідь: ні
Американський нейробіолог Крістоф Кох стверджує, що у світі кольору немає. Існують лише фотони певної довжини хвилі, що випромінюються Сонцем, які потрапляють на об’єкти та відбиваються в око спостерігача. Всі ці сигнали потім обробляються мозком і перетворюються на те, що ми називаємо кольором. Іншими словами, колір — це не властивість предмета, а результат роботи нашого мозку.
Кох наводить відомий гіпотетичний експеримент “Кімната Мері”, який був запропонований у 1980-х роках. У цій уявній кімнаті живе нейробіолог Мері, яка знає все про колір: довжини хвиль, фоторецептори, механізми обробки кольору в мозку. Але вона ніколи не бачила нічого, окрім чорного і білого. Коли Мері нарешті виходить з чорно-білої кімнати і бачить червоний помідор, вона отримує новий досвід. Відповідь на питання: так, вона дізнається щось нове.
Навіть знаючи всі наукові факти про колір, Мері стикається з чимось, що не можна описати словами — справжнім сприйняттям червоного кольору. Це суб’єктивний досвід, який є унікальним і не може бути переданий через підручники.
Філософи визначають це сприйняття терміном “квале”: чуттєве сприйняття всього, від червоного кольору до смаку кави. На відміну від замірів довжини хвилі, квале не підлягає об’єктивній вимірюваності — це внутрішнє відчуття.
Кох вважає, що експеримент “Кімната Мері” спростовує матеріалізм, який стверджує, що все у Всесвіті, включаючи людський досвід, можна пояснити фізичними явищами.
Усі бачать кольори по-різному
За словами Коха, час від часу ми стикаємося з прикладами, які демонструють, наскільки по-різному наш мозок може сприймати одну реальність. Наприклад, 11 років тому стаття про смугасту сукню стала вірусною в інтернеті, оскільки одні люди бачили її синьо-чорною, а інші — біло-золотою.
Причина цього, на думку Коха, полягає в тому, як наш мозок обробляє освітлення. Кожен раз, коли ми розглядаємо зображення, мозок автоматично аналізує його яскравість, ґрунтуючись на життєвому досвіді.
Дослідження показали, що ті, хто прокидається рано, частіше сприймали сукню як біло-золоту, тоді як “сови” у переважній більшості бачать її синьо-чорною. “Жайворонки” проводять більше часу при природному освітленні, тому їхній мозок може відфільтровувати синє світло. Водночас “сови”, звиклі до теплого штучного світла, бачать інші відтінки.
Кох підкреслює, що це не свідомий вибір кольору, який бачить людина. Проте з еволюційної точки зору люди навчилися сприймати кольори подібним чином, хоча з певними відмінностями.
“У кожного з нас є свої унікальні фільтри, які впливають на сприйняття світу”, — каже Кох.
Що стосується червоного кольору, його довжину хвилі можна виміряти, а також зрозуміти, що відбувається в мозку, коли наше око бачить цей колір. Але саме відчуття червоного — це внутрішнє невимовне переживання, яке існує тільки в кожному з нас.
